Збігнєв Буяк: Європа має надати Україні зброю, поки не пізно

Поряд із Лехом Валенсою він був одним із найупізнаваніших облич польської профспілки "Солідарність" із часів її заснування. Нині Збігнєв Буяк зі схожим ентузіазмом, як тоді для Польщі, активно діє на користь України - він співзасновник і член громадянського комітету за солідарність із Україною, заснованого у 2014 році. Буяк вимагає відкрити європейські кордони для українських громадян і виступає за те, щоб Європа допомогла зброєю українцям, які борються з російськими найманцями й сепаратистами.

Deutsche Welle: Пане Буяк, які конкретні кроки Євросоюз має зробити назустріч Україні?

Потрібно відкрити кордон. Необхідно запровадити спільний прикордонний контроль - на цьому базується взаємна довіра. Таким чином ми скоротимо корупцію на 95 відсотків, на кордоні зникнуть жахливі багатогодинні черги. Ми зробили щось подібне ще під час чемпіонату Європи з футболу і нічого поганого не сталося.

Понад десять років польський фонд імені Стефана Баторія спостерігає за ситуацією на цьому кордоні і його висновки однозначні: потрібно відкрити його настільки широко, наскільки це можливо, тому що це умова для реформ у самій Україні. Щоб реформувати, необхідно мати контакти. Налагоджувати контакти через нездоланний кордон дуже важко.

Ви маєте на увазі всіх сусідів України, які входять до ЄС?

Звісно, необхідно відкрити кордони і зі Словаччиною, Угорщиною та Румунією, але для економіки ключове значення має польсько-український кордон, тому що його перетинає 80-90 відсотків транспорту.

А як бути з обов'язковими візами для українських громадян?

Я дуже "за" те, щоб просто скасувати їх. Українці вже дуже добре готові до цього: вони запровадили те, чого від них хотів Євросоюз, а саме закордонні паспорти з біометричними даними.

Які наслідки матиме відкриття кордону в самій Україні?

Знищення монополії олігархів, які контролюють ринок. Знищення системи, створеної сотнями, можливо, кількома тисячами підприємців, які у процесі приватизації перейняли величезну частину національної власності.

Цей процес був особливо масштабним на Сході України. Там сидять такі олігархи, як Ахметов, який контролює підприємства, на яких працюють 300 тисяч людей. У Донецьку заледве знайдеться родина, де ніхто не працював би на Ахметова. Саме це є неприйнятним, бо гегемонія в економіці переноситься на політику. Олігархи організовують цілі фракції своїх депутатів, які діють за їхніми вказівками в парламенті.

Чи означатиме подолання олігархічної системи й те, що олігархи втратять свою власність?

В Україні триває дискусія про те, що потрібно з цим робити. Мене вражає позиція тих українців, які кажуть: "Ну, вони це взяли, залишмо це їм. Але вони не повинні блокувати розвиток конкуренції, знищувати малі й середні підприємства". Це ж там сталося. Але необхідно водночас сказати собі, що розвиток конкуренції до цього капіталу є одним із найважливіших політичних, соціальних і економічних завдань для цього або майбутнього уряду в Україні.

Як швидко це завдання має бути виконане?

Я припускаю, що швидко це не відбуватиметься. Для цього необхідні багаторічні зусилля. Європа могла б при цьому допомогти інвестиціями. За умови, що агресію Москви буде зупинено і схід країни отримає друге дихання, як і шанс на те, щоб знову розвиватися.

Там нині триває війна. Що має зробити Європа?

Думку, що цей конфлікт можна розв'язати дипломатичним шляхом, я вважаю дуже небезпечною ілюзією, яка посилює Путіна. Тому що той, хто провадить перемовини і здатен фіксувати в висновках те, що він невдовзі потребуватиме як інструмент подальшої експансії.

Це каже чоловік, який змінив державний устрій своєї країни під час переговорів за Круглим столом.

Так, але в серпні 1980-го та у 1989-му ми знали, що генерали Ярузельський і Кіщак не були слугами Москви і все-таки представляли польські державні інтереси. Це та величезна різниця, завдяки якій переговори могли призвести до позитивних результатів.

Чимало людей із цим не погодилися б. Перш за все з думкою, що генерали не були слугами Москви.

Так, це правда. Я кажу це з цілковитим усвідомленням, адже це гасло багато разів повторювали. Коли я, переповнений страхами та тривогою, взявся за це рішення - "так, варто взяти участь у цих переговорах", - то знав, що Ярузельський не керуватиметься інтересами Москви. Ми скористалися часом, коли експансивна політика Москви цілковито зазнала краху. Це був чудовий момент. Коли ми провадили ці переговори, система послабилася і руйнувалася. Українці нині перебувають в іншій ситуації, адже Путін посилює свою владу, серед іншого і шляхом експансії.

Якщо не потрібно ніяких розмов, переговорів і дипломатії, то що тоді? Війна?

Українці дуже добре зрозуміли, як вони можуть перемогти. Вони відновлюють свою армію. Вони добровільно йдуть на війну на сході, бо точно знають, яку стратегію має Москва, що вона здійснює військові атаки на слабкі місця.

Сьогодні потрібна ще не надто велика військова допомога. Якщо Путін усе-таки вирішить надалі надсилати туди своїх найманців, то ситуація з кожним днем ставатиме складнішою для військового рішення. Це може статися тільки внаслідок нашої слабкості, нашої пасивності, нашого браку політичної волі або рішення про військову підтримку.

Небагато людей у Європі думають так, як ви.

На щастя, ця думка звучить уже дуже голосно. Адам Міхнік не хотів публікувати мою статтю про необхідність військової допомоги для України, але пізніше на форумі Європа-Україна в Лодзі він вже особисто голосно й чітко говорив, що Україні необхідно допомогти військово. Тому що він, звісно, теж зрозумів, що гасло, що військова допомога означає ескалацію конфлікту, є інтелектуально і логічно хибним. Що воно неправдиве.

Чому?

Тому що ми знаємо стратегію Москви. Росіяни входять туди, де відчувають слабкість.

Збігнєв Буяк (1954) - співзасновник та один із лідерів польської профспілки "Солідарність", учасник переговорів за Круглим столом (1989), які уможливили перші напіввільні парламентські вибори в Польщі, співзасновник політичної партії ROAD. У 1998 році він здобув освіту політолога в Варшавському університеті, де пізніше викладав. У 1999-2001 роках Буяк очолював головне управління польської митниці. У 2014 році він став співзасновником і членом громадянського комітету за солідарність із Україною.