Пішки з Німеччини в Україну

Позаду вже понад три десятки населених пунктів і більше тисячі двохсот кілометрів шляху. За час пішохідної подорожі із західнонімецького Зігена до українського Львова Жан-Батист Віталь зібрав величезну кількість позитивних емоцій і зав'язав купу нових знайомств. Свою мандрівку викладач французької з німецького містечка Бад Хоннеф, що під Бонном, назвав "Подорожжю заради миру". DW вдалось поспілкуватись з мандрівником.

DW: Жане-Батисте, коли та як виникла ідея такої мандрівки?

Жан-Батист: Загалом це була не моя ідея. Спочатку я думав йти до мами на південь Франції та разом з тим побути наодинці. На що моя мама сказала: "Якщо ти це робиш, тоді має бути якийсь у цьому сенс". От і почав розмірковувати, яка ж від цієї подорожі може бути користь? Я дуже люблю Україну й, зважаючи на останні трагічні події , вирішив розпочати мандрівку до цієї країни. Тому відстань, зрозуміло, збільшилась: до Франції - 700 кілометрів, а до України - приблизно 1300.

DW: Чому саме Львів має стати кінцевим пунктом подорожі? Скільки кілометрів уже позаду?

Жан-Батист: Я чотири роки прожив у Львові, там спочатку вивчав українську мову, а потім працював директором французького центру. Я француз, але б додав, що вже трошки "українізований француз". Ну, якщо, звісно, таке визначення існує. Ось тому Львів.

Планував вийти з Кельна, але тоді б дорога забрала ще два дні. Тому розпочав шлях з Зігена. Я вирушив п'ятого серпня та сподіваюсь бути в кінцевому пункті приблизно 14 вересня. До Львова залишилась обмаль. Завтра (12 вересня - Ред.) планую перетнути український кордон. А от позаду вже понад 1200 км.

DW: Під час мандрівки ви збираєте гроші для підтримки біженців в Україні. Скільки коштів уже зібрано? Чи часто люди пропонують свою допомогу?

Жан-Батист: Я не дуже хочу відповідати, бо то є не надто результативно наразі. Але люди допомагають. Наприклад, учора я зупинився в пансіоні. Коли розказував директорові, що вже зробив, він запропонував залишитись на ніч, не взявши з мене плати. Ніч у пансіоні коштує 10 євро (40 злотих), а то вже зекономлена крихітна частка до загалу, що безперечно піде на допомогу біженцям. Але, якщо ж говорити про зібрані кошти, то їх дуже мало… Від українців щось брати не має сенсу, адже самі знають, куди та з якою метою надсилати гроші. Що стосується Польщі, то поляки також збирають допомогу українцям. Треба відзначити, що люди зупиняються та запитують про те, чим можуть бути корисними, не залишаються байдужими. Але, наприклад, у Франції та Німеччині мало знають про українську біду. Звичайно, певні гроші дають мої друзі та знайомі, дещо дам я. Загальну суму зібраних коштів поки сказати не можу, але точно знаю, що, на жаль, буде не багато.

DW: Чи багато часу ви витрачаєте на ведення блогу?

Жан Батист: У блозі я вже тиждень не писав, не маю часу. Наприклад, вчора я прийшов о пів на дев’яту в пансіон… все боліло, дуже втомлений, а потім ще проблеми з тими грішми. Тобто думав, як же зробити так, щоб зібрати більше коштів. Розповідав про мету своєї подорожі на радіо. Ну й виходить так, що часу просто не залишається на ведення блогу. Жалкую тільки через те, що роблю все сам. Бракує людей, які б мені допомагали у питаннях інформування. А по дві-три світлини на Facebook посилаю, щоб моя родина та друзі не хвилювалися й знали, що зі мною все добре.

DW: У блозі ви написали, що загубили прапор України. Ви купили новий?

Жан-Батист: Так, купив. Я загубив прапор десь у Дрездені. Але у Вроцлаві купив та не один, а чотири. Це на випадок того, якщо загублю, то буду мати запасні. Два прапори причепив до рюкзака. Побачивши українську символіку, люди приязно вітаються, а деякі водії сигналять. Так родина із Дніпропетровська зупинилась, щоб поспілкуватися й привітати мою ініціативу. Це класно. Така реакція дає трохи надії, що моя подорож матиме результат і продемонструє, що не всі європейці залишаються байдужими до української біди.

DW: Які враження від подорожі?

Жан-Батист: Сподобалась дуже Німеччина, я не очікував побачити такі красиві краєвиди. Відчув на собі, що люди у цій країні не є байдужими, раді допомогти та прихистити на ніч, запропонувати чай, ранкову каву та хліб тощо. Це дуже приємно. Одного разу трапилось так, що вже не мав води та одна жінка люб’язно запропонувала пляшку.

DW: Які поради ви можете дати блогерам-мандрівникам, котрі переслідують таку ж благородну мету?

Жан-Батист: Не боятися. От я на початку боявся, адже то мій перший досвід. Я ніколи не ходив так довго - шість тижнів ходіння. Реалізувати таку подорож можливо, якщо є велике бажання та мотивація. Тим більше, якщо це хоча б трохи допоможе Україні. Моя мама, наприклад, купила великий український прапор і прикріпила на машину. То нічого важливого, але все ж таки… Популяризувати Україну необхідно, адже у Франції та Німеччині, широкий загал менш обізнаний про трагічні події в Україні. Поляки краще розуміють українців, оскільки вони сусіди й знають, російських військ не повинно бути на території України.