Таня Малярчук: Здається, її не існує

Колись дуже давно, вперше закохана (не востаннє), я спостерігала на головній площі одного західноукраїнського селища таку картину: п'яний чоловік середньої важкості упослідження лежав на лавці й покрикував зі своєї тривожної дрімоти у простір по черзі два запитання: "Де любов? Де житє? Де любов?! Де житє?!"

Перехожі намагалися відповісти чоловікові кожен по-своєму, іноді дуже винахідливо, з почуттям гумору, але чоловік не слухав і не розумів. Йому вже все було ясно. Немовби полуда з очей спала і він усвідомив, що ціле життя йшов за ілюзією, жертвував одним заради іншого й навпаки. Багато чим жертвував, власне, собою найбільше. Що пізніше це усвідомлення виринає, то сильніший удар. Можна й не оговтатися. 

Упродовж років мені теж кортіло відповісти п'яниці (і так між іншим стати щасливою). І відповідала я кожного разу з усією пристрастю, на яку була здатна, кожного разу без толку. Любов так і залишилася чимось недосяжним. Тим, що я думала, вона є, вона не була. Просто зручне виправдання несвідомим реакціям, патетична маска, якою прикривають дитячі тактики виживання і незадоволені потреби. "Закохалася, не можу без нього жити!" Точно-точно не можеш? Вдумайся у ці слова. Вони волають про неповноцінність, залежність, страх, втрату себе, а не про радість зустрічі з іншою людиною.

Любов і мозок

Cлухаючи лекції американського нейробіолога Роберта Сапольські (вони є у вільному доступі в інтернеті), я наштовхнулася на один неістотний, але цікавий факт: у першій половині місячного циклу, коли ймовірність запліднення найвища, обличчя жінки стає симетричнішим. Бо симетрія приваблює більше ніж асиметрія. У такий спосіб людська природа допомагає жінці знайти партнера, сподобатися йому, вламати на секс і - пропускаю пункти з романтичними назвами - завагітніти, народити, виростити. Природі йдеться тільки про збереження і передачу генів. Крапка. Ці надзавдання регулюються в мозку викидами потрібних в той чи інший момент гормонів щастя чи гормонів стресу. Щось нам подобається, а іншого ми боїмося, щось викликає в нас огиду. Влада, скажімо, дає більше шансів на виживання, тому нам приємно її відчувати, приємно домінувати. Сором означає страх загального осуду, внаслідок якого зростає ризик бути викинутим зі свого середовища. У первісні часи вигнанці були приречені на смерть, тому соромитися буває так нестерпно. Мозок, запрограмований на виживання і продовження роду, увімкнув червону кнопку і зробить все, щоб надалі ми поводилися пристойніше. 

Взагалі, слухати нейробіологів доволі страшно. Вони знають, приміром, де у нашому мозку живе Бог. Прямо і безпощадно про це говорять, без барвистої метафорики гуманітаріїв. А як гарно був те саме сказав Сартр - в душі кожної людини діра завбільшки з Бога.

Любов. Материнська. Насильство

Материнська любов теж не є безумовною. Людське немовля з усіх інших немовлят живої природи потребує найбільше часу, щоб стати самостійним, без батьківської опіки йому не вижити. А опікуються тоді, коли люблять. Гормони щастя протягом року після пологів допомагають матерям любити, а вже потім - як вдасться. І вдається переважно не дуже. 

Цієї миті на сцену непомітно виходить головний герой всієї історії - насильство. Нас учили, що насильство і любов - речі протилежні за значенням, антоніми. Хоча дуже часто це одне і теж, тільки по-різному усвідомлене. Чогось дуже бракує! І фізичне побиття тільки невелика частина всього страшного, що люди чинять одне з одним, люблячи. Цікаво, що батьки, які б'ють своїх дітей, не мають потреби бити когось іншого, дорослих, сусідів, чи навіть тих самих дітей, коли вони виростають.

Ці батьки не є монстрами, вони не виколупують кошенятам очі, не отримують насолоди, ламаючи норовистим синам і донькам руки й носи. Іноді вони раціонально пояснюють свої дії (мене теж так виховували, а чого воно пащекує, нехай вчиться поважати, молоко на губах не обсохло). А іноді соромляться спалахів гніву і обіцяють тримати себе в руках. До наступного разу, коли дитина, прагнучи бути собою, не буде здатна заповнити порожнечу всередині батька чи матері достатньою повагою, прийняттям, обожнюванням, визнанням, - всім тим, що їм не змогли у перших близьких стосунках дати їхні батьки, а тим - їхні, а тим - їхні. І виходить, що б'ючи своїх дітей, батьки насправді б'ють своїх батьків. Ось так.

Насильство інструмент дресури. В результаті дитина, гнана власною потребою любові, відчужує свої справжні емоції, в першу чергу негативні, втрачає зв'язок зі своїм справжнім Я, залишаючи лише ту його частину, яку батьки згодні прийняти. І діра збільшується. Порожнеча прагне корму. Очі кошеняти стають все привабливіші.

Любов як надія

Збагнувши такий простий кругообіг насильства з сім'ї в сім'ю, з покоління в покоління, розумієш, що зло дійсно банальне, в ньому немає нічого особливого. Той, над ким знущалися в дитинстві (і психологічно також, тобто знецінювали, ігнорували, критикували, висміювали, залишали без підтримки), в майбутньому, залежно від рівня покаліченості, буде знущатися сам або даватиме знущатися над собою. А часом і те, і інше, шляхом найрізноманітніших маніпуляцій, які варто би вже починати вчити в школах. У майбутньому ця дитина скаже комусь "Я тебе люблю!", що насправді означатиме "Допоможи мені вирватися з мого пекла, з моєї внутрішньої в'язниці". І говоритиме вона це так голосно, що не почує те саме прохання свого партнера. Їхнє пекло стане подвійним. Воно триватиме доти, доки хтось один не захоче більшого.

Ми закохуємося не в людину, якої ми ще не знаємо, а в надію на звільнення, в ілюзію рятівника. При цьому переживаємо таку ейфорію, якій ніщо не стане на заваді. Саме він, саме вона загоять наші рані, заповнять собою чорну діру, - за розмірами наче підходять, - віддзеркалять наше справжнє єство. Якщо воно там всередині ще десь блукає, нещасне, бо могло й безслідно пропасти.

Ми починаємо наш рух у любов з вершини, з самого піку, тому не дивно, що потім тільки дорога вниз.

"А треба було як починати?" - запитувала Карсон Маккаллерс, американська авторка, в оповіданні, яке тепер вважають одним з найпронизливіших оповідань про любов в історії літератури. Спершу полюби дерево, полюби скелю, полюби хмарку. Практикуй любов малими кроками. Придбай золоту рибку в зоомагазині, помісти рибку в акваріум і щодня вчися її любити. Тренуйся. Потім потрохи переходь на людей, випадкових перехожих, на хлопчину в барі о п'ятій ранку. "Пам'ятай, - кричав хлопчині головний герой оповідання, п'яниця, дуже схожий на того, якого колись зустріла я. - Пам'ятай, що я тебе люблю!" Хлопчина тільки покрутив пальцем біля скроні.

Дорога до любові

Сама Карсон Маккалерс двічі одружувалася з тим самим чоловіком, намагалася покінчити з собою, а коли чоловік запропонував подвійне самогубство, все-таки відмовилася, обравши життя, сповнене депресії, алкоголю, операцій та інсультів. Вона написала зовсім небагато, кілька романів і 23 оповідання. Одне з них - "Дерево, скеля, хмарка" - відтепер моє улюблене. І насправді воно про неможливість любові як такої або принаймні про дуже, дуже довгу дорогу до неї.

Відома на весь світ сербська перформерка Марина Абрамович у своїй біографії "Пройти крізь стіни" гранично відверто описує власну дорогу до любові, впродовж якої вона зазнала великих втрат і врешті теж залишилася сама. У книжці розмов зі швейцарською психотерапевткою Жанет Фішер Абрамович запитує, ЩО їй, власне, тепер робити. Окей, вона усвідомила деструктивний елемент любові, свою дитячу травмованість, свою цінність, свої потреби, вона розірвала болісні стосунки, вона захотіла більшого, а далі? Лише самотність, так?

Жанет Фішер оптимістично відповідає своїй на той момент 69-літній подрузі: "Допоки не з'явиться чоловік, який зможе повноту свого Я протиставити повноті твого, повноту, а не порожнечу, яку ти повинна наситити. У любові кожен годує свою порожнечу сам". 

Я не дуже вірю цій жіночці зі Швейцарії, але вирішила ще трохи почекати. Придбаю золоту рибку, попрактикуюся на ній. Мої ілюзії розбито, але мені все ще цікаво.

Власне, допитливість - те, що веде понад прірвою, але утримує від спокуси в неї стрибнути.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.