Російські ЗМІ та офіційні особи практично добу обговорювали майбутній візит Володимира Путіна до Туреччини. Спочатку Сергій Шойгу розповів, що російський президент готовий був погодитися на пропозицію турецького лідера Реджепа Ердоганаукласти угоди з Україною про незавдавання ударів по енергетичній інфраструктурі. Потім у медіа з'явилася інформація про те, що Путін нібито вимагав, але не отримав для супроводу свого лайнера кортеж із винищувачів. Нарешті, речник Путіна Дмитро Пєсков сказав, що візит його шефа до Туреччини, який відкладався два роки, відбудеться, "коли буде завершено підготовку". І вона, схоже, завершилася, але не так, як хотіли в Москві, а заявою Ердогана про те, що справедливий мир - це повернення Криму Україні.
Ігри диктаторів
Від самого початку повномасштабної російської агресії проти України Туреччина доволі успішно балансує між агресором і жертвою, вигідно торгуючи з обома країнами і використовуючи ситуацію, що склалася, для різкого нарощування свого впливу на Південному Кавказі та в Причорномор'ї. Наприклад, Ердогану вдалося вирішити проблему з Нагірним Карабахом і передати його під контроль Азербайджану. Пряму участь Туреччини у другій карабаській війні турецький президент визнав якраз наприкінці липня. Тепер разом із Путіним і азербайджанським авторитарним правителем Ільхамом Алієвим, Ердоган продавлює транзитний коридор через Сюнікську область Вірменії. Ця траса відріже її від Ірану і заблокує один із потенційних каналів підсанкційної контрабанди. Не дивно, що Іран різко висловлюється проти і навіть прямо попереджає Москву про своє невдоволення.
Здавалося б, іранці - союзники Путіна у війні проти України. Хоча вони заперечують свою пряму участь, але при цьому постачають Росії ракети. Здавалося б, Кремлю не варто зараз дратувати союзника, але він, тим не менш, продовжує тиснути на вірменського прем'єра Нікола Пашиняна, щоб той швидше уклав мир на умовах Азербайджану, що вимагає зміни вірменської конституції, та відкрив Сюнікський коридор. І вже важко зрозуміти, чи робиться це тому, що Путін вважає організацію товарів через Туреччину і далі через Вірменію настільки важливою для Росії, або ж для нього найголовніше допомогти Ердогану.
Крім цього, Росію і Туреччину пов'язують поставки в Євросоюз російського газу. Вони тут "поплічники" хоч Ердоган, звісно, і більше у виграші. Російський "Газпром" змушений поступатися - якщо транзит через Україну з 2025 року припиниться, як зараз про це заявляють, то це залишиться останнім функціонуючим трубопровідним маршрутом до ЄС. Нарешті, незважаючи на мовчазну протидію Євросоюзу, російський "Росатом" успішно будує в Туреччині АЕС "Аккую".
Читайте також: Монголії доведеться пояснити, чому там не заарештували Путіна - прокурор МКС
Путіну "спецрежим" не запропонують
Незважаючи на всі зв'язки, Ердоган, у класичній манері авторитарного лідера, не проти за нагоди принизити російського лідера. У них, що називається, "пацанські" стосунки. Путін, якщо вірити повідомленням у пресі, вимагає дозволити йому прилетіти під охороною російських винищувачів, побоюючись нібито удару з боку України. Але Ердоган у вельми витончений спосіб нагадує йому, що Туреччина - член НАТО, і тільки фліртує з Кремлем, там, де це вигідно. Росіянам нібито повідомили, що винищувачі пустити не можуть, адже натовське ППО може прийняти їх за військові цілі. Не надто тонкий натяк на те, що турецьким ППО вже доводилося збивати російські військові літаки.
Ердоган чекав Путіна в гості два роки і явно готовий почекати ще. Авторитарні альфа-самці грають у свої звичні ігри, намагаючись у будь-який спосіб перехитрити один одного, тому що в їхньому "світі чистогану" від цього залежить результат переговорів. Причому, підозрюю, вони отримують від цієї конкуренції навіть своєрідне задоволення.
Що, втім, не скасовує головного. Ердоган радий співпрацювати з Путіним, але в гості на нього, схоже, чекають або в ролі покірного "другого номера" щодо Південного Кавказу, або хоча б із проєктом договору про мир з Україною.Інші варіанти для Ердогана недостатньо вигідні, а інструментів, щоб примусити турецького лідера грати за кремлівськими правилами, у Путіна, як і раніше, немає.
Автор: Іван Преображенський, кандидат політичних наук, експерт із Центральної та Східної Європи, оглядач низки ЗМІ
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.