1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Донецьк, якого вже немає

Інна Купріянова13 березня 2015 р.

Рік тому у Донецьку ще відбувалися мітинги за єдність України. Мирні марші обернулись кровопролиттям. DW поспілкувалася з учасниками подій, що стали передвісниками війни на Донбасі.

https://p.dw.com/p/1EpM3
Донеччанин Максим Потапчук на Майдані
Донеччанин Максим Потапчук на МайданіФото: privat

Рік тому в березні в Донецьку почалися мітинги за Єдність України. Під час одного з них,13 березня, в центрі Донецька сталася кровопролитна масова бійка. На учасників мирної акції накинувся агресивно налаштований натовп. Від ножового поранення тоді загинув член донецького осередку партії "Свобода", 22-річний Дмитро Чернявський. DW дізналася, де і чим живуть сьогодні учасники того мітингу і як вони сприймають ситуацію на Донбасі.

"Український Донецьк став віддаленою перспективою"

"Той вечір 13 березня став передвісником тих тяжких змін, що сталися і з країною, і з моїм рідним містом", - згадує Наталія Казьоннова. Атмосфера агресії та насильства, в якій відбувався той мітинг корінним чином відрізнялася від попередніх акцій за єдність України, каже Наталія. Після того, як активісти прийшли додому з того побоїща і узнали про вбивство Дмитра Чернявського, для них стала ясна неминучість трагедії. "Як би ми не хотіли, як би ми не намагалися, але український Донецьк ставав віддаленою перспективою".

Момент від’їзду Наталія відкладала, наскільки це було можливо. "Але коли в твоєму місті починаються бойові дії, а твоєю вулицею, де ти провів все життя роз’їжджають танки, то доводиться приймати таке рішення". Як розповідає Наталія, вона зачиняла двері свого будинку з гірким розумінням, що вже може ніколи до нього і не повернеться. Хоча б тому, що він може бути зруйнований. А далі довелося міняти своє ставлення до того, що відбувалося. "Потрібно було врятувати життя своє та рідних, виїхавши з Донецька. А вже потім продовжувати роботу на нашу загальну перемогу", - каже активістка. Переїзди давалися нелегко, доводилося жити на дві міста – Кіровоград, куди виїхали батьки, та Львів, який обрала сама Наталія. "Звичайно, це було нелегко, долати всі ці переїзди та побутові труднощі. Але разом з тим, коли бачиш ціль і осмисленість своїх поступків, це найкраща підтримка сама собі".

"В нас немає часу для відчаю"

Наталія Казьоннова на демонстрації за єдність України у Донецьку. Березень 2014 року
Наталія Казьоннова на демонстрації за єдність України у Донецьку. Березень 2014 рокуФото: privat

У Львові, де наразі мешкає Наталія Казьоннова, вона продовжує займатися своєю улюбленою справою - журналістикою. До цього додалася активна громадська діяльність в створеній організації переселенців "Схід та Захід разом". "Ми дружимо з львів’янами. Як можемо, підтримуємо українську армію. Ми займаємося справою, в яку ми віримо. І в нас немає часу для відчаю", - зазначає Наталія.

У Донецьку вона вже не була з минулого літа, коли залишила місто. Попри постійне спілкування з друзями і родичами, які там залишилися, зізнається, що почала відчувати невільне віддалення. "Я би так сказала, що ставлення до ситуації стає споглядальним. Шкода всіх людей, що там залишилися і стали заручниками ситуації, незалежно від їхніх політичних переваг. Адже з цими людьми пройшла частина мого життя".

"Ніхто і ніколи не відмовляв в допомозі"

"13 березня я в тяжкому стані після кривавої бійки на площі Леніна потрапив у лікарню. А вже 17 березня виїхав з Донецька, оскільки активістів почали розшукувати по лікарнях. Так я опинився в Києві", - згадує Максим Потапчук. Там ще два місяці йому довелося провести в медичних закладах, лікуючи наслідки струсу мозку. А в перервах між лікуванням жив у знайомих активістів. Інколи доводилося ночувати і на кухні, і на балконі. В травні, як закінчив курс лікування, Максим організував перший дитячий табір для дітей переселенців зі сходу. На оголошення у "Фейсбуці" одразу відгукнулися знайомі кияни, які причетні до культури, допомогли з приміщенням. Потім приєдналися волонтери. Бувало і таке, що дітей в табір приводили батьки прямо з донецького потягу, - каже Максим.

"В деякі дні збиралося до 100 дітей. Разом ми вивчали українську культуру, відвідували театри та бібліотеки, малювали, читали вірші. Ніхто ніколи з мешканців Києва нам не відмовляв в допомозі. І ніхто ніколи з нас не брав гроші", - зазначає Максим. Він каже, що і переїхавши до столиці продовжував, займатися "своєю справою життя". До того в рідному Красноармійську він керував українським центром духовності та культури. "В Києві мене так дивувало, що журналісти, які відвідували наш табір, всі намагалися розмовляти з дітьми виключно російською мовою. Вони пояснювали - мовляв, щоб не травмувати психіку дітей. Багатьом і досі невідомо, що на Донбасі сучасні діти володіють так само українською мовою, як і в інших регіонах", - зазначає Максим.

"Працюю заради кращої долі дітей"

Максим Потапчуку літньому таборі для дітей переселенців з Донбасу
Максим Потапчуку літньому таборі для дітей переселенців з ДонбасуФото: privat

Як розповів активіст, за цей рік йому вдалося організувати виставки в Чехії та Франції витворів молодих українських митців, які були також активістами Революції гідності. До Праги та Парижа потрапила і колекція художньо розписаних "євромайданівських" касок. "Це були ті самі каски та шоломи, що захищали молодь на Майдані та барикадах. Ми возили їх до Європи, як символ нашої мужності, щоб привернути увагу європейців до подій в Україні". Завдяки своїм давнім друзям та новим контактам за кордоном Максим налагодив мережу гуманітарної допомоги з Німеччини, Італії, Франції та Польщі дітям Донбасу. Продукти, одяг, іграшки, книжки надходять в дитячі притулки та в багатодітні сім’ї, а медичне обладнання - в лікарні. Як каже Максим, час від часу вдається постачати гуманітарну допомогу дітям і на непідконтрольні території.

Він чи не цілодобово присвячує себе волонтерській роботі, хоча визнає, що сам іноді перебуває у великій фінансовій скруті. У супроводі гуманітарних вантажів, майже щотижня відвідує Донеччину. "Тому знаю, що люди там хочуть миру та спокою", - підкреслює Максим. Коли почалася війна, вони боялися висловити свою думку, стати відкрито на той чи інший бік. Багатьом, каже він, в принципі було все одно де жити - в Росії чи в Україні. "Зараз я спостерігаю на визволених територіях, що люди займають більш проукраїнську позицію. Звісно, в окупованій зоні ніхто відверто свою думку не може висловити. За неї там або катування, або розстріл", - зазначає активіст.

Пропустити розділ Більше за темою

Більше за темою