1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
СуспільствоУкраїна

Щоденник війни. Четвертий місяць лютого

Українська письменниця Олена Стяжкіна
Олена Стяжкіна
7 липня 2022 р.

"Куллі вивела у коридор всю родину. А сама пішла до ванної і тихо чекала кінця повітряної тривоги. Тоді чотири ракети прилетіли за пів кілометра від дому. Куллі - собака з Бучі", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/4DdY4
Олена Стяжкіна
Олена СтяжкінаФото: DW/Jewhen Sosnowsjkyj

Київ, 2 червня 2022 року

Мій біологічний батько із "города Лєнінграда" надіслав картинку, якою привітав мене з Вознесінням. Ще місяць тому я намагалась попросити його не ходити до бісової секти МПЦ. Тепер - просто подивилась і мовчки видалила. Немає жодного сенсу для прохань та пояснень.

Але поки що я не можу видалити або заблокувати його номер. Не тому, що не знаю, як. А тому, що поки ще не можу. Скасувати Пушкіна і "велику руську культуру" виявилося значно легшим, ніж людину, яка витратила на мене свій сперматозоїд, п'ять років спільного життя та багато добрих - справді добрих - намірів та вчинків.

Проте у мене є відповідь на питання пана Тараса Бульби: "Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?"

Так. Саме мої, наші. Саме ляхи, поляки. Помогли й будуть.

І я - донька, а не син. Але ця деталь тут не суттєва.

Київ, 5 червня 2022 року

- Ти можеш знайти когось, хто укладе зі мною офіційно договір про оренду квартири?

- Приїжджай та живи у нас, які проблеми? Розмістимося…

- А це ваша чи зйомна?

- Зйомна.

- Не підходить. І нам є, до речі, де жити. Ми самі вас можемо розмістити. Мені треба папірець, щоб було з печаткою і видно: належні житлові умови.

- Я спробую знайти. До вечора терпить?

Довіра - це коли ти не питаєш, навіщо. Просто робиш, бо знаєш: якщо просять, то стоїть вже під горлом, що треба швидко, на вчора, що це питання життя чи смерті або їх обох. Як правило, обох.

Довіра - це коли тобі розкажуть, якщо схочуть, якщо будуть сили, якщо буде на те правильній час. А якщо не розкажуть, то нічого не зміниться. Це теж - довіра.

Вона скаже потім, коли "папірець про належні житлові умови" та стос інших, так само важливих по саме "не можу" паперів, уже підуть у "відповідні ограни".

Читайте також: Катерина Бабкіна: Манікюр як зброя масового ураження

Київ, 11 червня 2022 року

Завтра день народження моєї подруги. Їй було б 54. Вона залишилася у Донецьку, вона померла в Донецьку, вона заповідала, щоб тіло її не поклали в зґвалтовану орками землю, а перетворили на прах чи попіл. Тут вона завжди сміялася. Казала, що не може обрати, але попіл подобався їй більше. "Принаймні я знаю, як виглядатиму. Не дуже, якщо чесно. Мені сіре не личить…. Але прах - то взагалі якось не сучасно".

Вона заповіла, що її було змішано з вітром над Азовським морем, у Маріуполі.

Вона тепер десь там - у вітрі та воді, десь там - на хмарці, над мертвим містом, яке точно не личило б їй, моїй яскравій мужній подрузі.

Це не по-її. А все, що не по-її, завжди закінчувалось для поганців сракою.

Я точно знаю, що Маріуполь буде звільнений. Там - у всіх дощах та снігах, у всіх притоках до моря і в ньому самому живе тепер вона, моя подруга. Інна. Іся.

А ще там живуть всі наші мертві, у яких не було можливості вибору, як - прахом, попелом, тілом в землі.

Пекло, яке чекає руських, буде вічним.

Читайте також: Олег Коцарев: Буча. В гостях удома

Київ, 13 червня 2022 року

Німецький історик сказав, що українці воюють іронічно та елегантно. Я розумію, що він має на увазі. Це про наші відчайдушні жарти, меми, карикатури, пісні, фотки з випускних на руїнах власних шкіл.

Але я не впевнена, що дозволяю йому так говорити.

Напис на моїй могилі "вона померла іронічно та елегантно" - ще так-сяк. Принаймні не несмак.

Однак смерті українських воїнів та цивільних. Яка, до біса, іронія? Яка, бл***, елегантність?

Якась у німців гостра епідемія вірусу Меркель: ніби все правильно, але все геть кепсько.

Київ, 16 червня 2022 року

Вона говорить: "Знаєш, коли мій старший хлопчик пішов на фронт, я знала, як може бути. Мої шанси дочекатися його живим були рівними… тому, щоб дочекатися мертвим. З першого дня я знала, де він буде, якщо не повернеться. У мене було місце для цього. Страшне темне сире місце для мене і тепле, сяюче - для нього. Я знала, що буде так, як я не знаю. Але все одно - тепле і сяюче. Де йому буде добре. Де йому тепер добре… А молодший загинув під завалами. І я кричу-кричу-кричу. Мене ніхто не чує, а навіть зараз з тобою так кричу, що голос зникає у якійсь рвані… Я кричу-кричу-кричу… У мене немає для нього місця. Я бачу його лише там, у підвалі, де він вірив мені, вірив у те, що все буде добре. А тепер я кричу і кричу".

***

- Так, перед тим, як сховати, рахуємо ще раз. Сильно на світ не витягай! У сумці рахуй. Потім у ліфчик мені прив'яжемо… 91 помножити на 50 буде чотири тисячі п'ятдесят. Правильно?"

- Ніби правильно… 

- Тоді от ще раз - перевіряй у своїй голові: 91 на 50 … 4050. Правильно?

- Ніби правильно…

- Це все!!! Все, дєвочкі, ми просрали 500 єврів! Поїзд зараз поїде, а на кордоні вже джип! А в нас не вистачає 500 єврів! Все! Що тепер робити? Дзвони, шукай… Щоб нам там передали. Готівкою! А то з-під носа уведуть наш джип в інший підрозділ! Ой, ну що ж робити, дєвочкі?

"Математику в школі вчити, - бурчить провідник. - Не просрали ви свої гроші. 91 на 50 буде 4550. Лізьте вже в вагон, а то я вчительці вашій позвоню…"

Читайте також: Ганна Улюра: Підлітки свідчать про війну

Київ, 21 червня 2022 року

"А у нашого замість першого слова - звуки повітряної тривоги. Точнісінько так повторює - нота до ноти. Від тихого до гучного, потім знову до тихого, і знову - до гучного. Після війни віддам до музичної школи. Уже бачу, тобто, звісно, чую - талант".

***

"Вчора полізла за медичною карткою до тривожної валізки, а там зверху мішок сухариків. Питаю: "Хто поклав?" Діти хором: "Ми!" Питаю: "Навіщо? Все ж є!" Кажуть: "23-го в Ірпені теж все було, а потім кудись поділося".

Хлопцям - сім та дев'ять, усього чотири дні в підвалі просиділи. Думала, що навіть злякатися не встигли…"

***

Їй - п'ять і йому - п'ять. Грають у парку, здається, що в любов. Вона каже: "Ти віддаси мені все своє найдорожче?" Він: "Ти якась руська. Не буду з тобою гратися".

Київ, 23 червня 2022 року

Один руський лауреат Нобелівської премії миру продав свою нобелевську медаль за 100,3 мільйона доларів. І проголосив, що витратить їх на допомогу дітям-біженцям з України.

Потім, після нашої Перемоги, діти будуть питати, а чому не на армію? А я скажу їм: "Руський же. Ліберал. Інтелігент. Мабуть, фанат книжки про Остапа Бендера…"

Ні, про Остапа Бендера та "Дванадцять стільців" не скажу. Хто оцей нафталін тоді ще читатиме чи пам'ятатиме? Але сюжет, як то кажуть, зачотний: "Раптом що - ми допомагали дітям".

Київ, 25 червня 2022 року

У мене у телефоні є застряглі повідомлення. Застиглі запитання "як ви?"… Раз на десять днів я посилаю їх знову. Потім знову. І ще…

Іноді вони оживають дзвінком або СМС-кою. Але застиглих станом на зараз більше. І кожне нове - це як стрибнути зі скелі, не знаючи напевно, що внизу - каміння чи вода.

Сьогодні я написала "як ви?" в Житомирську область, яку з 4-ї ранку обстрілювали з території "братньої" Білорусії.

"Ой", - дзеленькнула у відповідь трубка.

"Все ОК"

"Все взагалі дуже добре. Лови листа. Я тобі написав"

Читайте також: Щоденник війни. Як ти?

Ловлю листа і переписую його сюди: "Ура! Мені прилетіло в квартиру. Мінус вікно, мінус стіна кухні, меблі, посуд, мінус двері (в туалет та ванну також. Я давно, до речі, хотів їх об'єднати). Ми були в укритті. Але все одно "ура". Не бійся, в голову мені не прилетіло. Читай уважно: я був в укритті. Піднявся до хати тільки о 12-й. Газ не перебили. Вода є. Але до чого "ура", - питаєш мене ти. А до того, що воно не долетіло туди, куди цілило! А цілило воно у військову частину та склади, де люди були наші, а техніка - імпортна. І недоліт.

Уяви! Все вцілило. Всі живі. Постраждала тільки моя кухня! Ну? А ви як?"

Київ, 26 червня 2022 року

Куллі зстрибнула на ліжко, потягнула на себе ковдру, вкусила доню за ногу, потягнула її до коридору. Задні лапи її дрижали окремо від передніх. Окремо від лап крутилась голова на витягнутій у струнку шиї. Куллі вивела в коридор всю родину. А сама пішла до ванної, лягла під раковину і тихо чекала кінця повітряної тривоги.

Це було вранці, коли чотири ракети прилетіли за пів кілометра від дому. Куллі - собака з Бучі. Вона знає, як треба правильно ховатися, скільки треба чекати, коли виходити.

Судячи з того, як завзято вона взялася нас рятувати, Куллі погодилась з тим, що ми тепер її родина.

Київ, 29 червня 2022 року

На дверях під'їзду на Оболоні наклеєні нові та старі оголошення. З нових - реклама доставки води і розсади, телефони гарячої лінії пошуку зниклих, прохання заплатити за домофон, повідомлення про відключення (планове) гарячої води. Зі старих, з майже змитими буквами, таке: "Грюкіт дверей схожий на вибух".

У принципі, так міг би починатися вірш. Можливо, це й був вірш. Тільки я от не знаю, яким мав би бути другий рядок: "Грюкіт дверей схожий на вибух, зайвого страху не треба робити". Чи "Грюкіт дверей схожий на вибух. Як почуєш - не бійся. Ми вдома".

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Звільнена з полону Тайра: Мені сказали - жити ти не будеш