Як живуть прикордонні з Білоруссю українські села

За вікном автівки один за одним з'являються і зникають нові пейзажі. Поступово ліси й болота змінюються охайними хатами і худобою на пасовищах. При в'їзді в українське село Невір стоять протитанкові їжаки. На перший погляд, це єдине, що нагадає про війну у цій місцевості. Адже у селі жодного разу не лунали вибухи чи сирени. "Живемо, поки живеться. Ніхто нас не чіпає, і ми нікого не чіпаємо. Хазяйнуємо, садимо бульбочку, їмо. Люди страждають, але ми ще не бачили цієї війни. Хто знає, як буде далі. Не знаю", - говорить 85-річна жителька села Невір Оксана Мартинець.

"Разом жили, а тепер - вороги"

Що буде далі - у Невірі загадувати не беруться, адже відстань до Білорусі менше трьох кілометрів. Кордон проходить за лісом неподалік села. Чи не кожна тутешня сім'я має родичів по той бік.

Після розпаду Радянського Союзу частина мешканців прикордонних сіл виїхали до Білорусі у пошуках кращого життя. Так вчинили й родичі Степана Токарчука. Вони й донині живуть у Брестській області. Утім, наразі пенсіонер із ріднею не спілкується. Каже, що зрікся їх після того, як вони підтримали напад Росії на Україну.

"Більше людей з нашого села живуть у Білорусі, ніж тут - в Україні. Вони переїхали ще тоді, коли колгоспи розсипались, - розповідає Степан Токарчук. - За Радянського Союзу ми разом жили, ходили, одружувались, гуляли, пили, колядували, а тепер - вороги". У Токарчука в Білорусі живуть рідна сестра й племінник. "Ми не спілкуємося з ними взагалі. Почалася війна - все! Вони нам кажуть: "Ми ще не воювали з вами". Все, до біса їх! Півтора роки спілкування ніякого. І я й не планую спілкуватися з ними", - каже чоловік.

Але не всі розірвали стосунки з друзями й рідними, які живуть по той бік кордону. Майже вся рідня Галини Ганіч, яка мешкає у сусідньому селі Велика Глуша, - у Білорусі. Раніше жінка регулярно їздила в гості до родичів, тепер - вони не бачилися півтора роки. Спілкуються хіба телефоном, але часом і ці розмови даються зусиллями.

Як розповідає Ганіч, у перші місяці вторгнення Росії ледь не щодня сварилася з родичами. "Вони ж у Білорусі слухають свої телеканали, а там така пропаганда йде, що жах. То мені не один місяць доводилося їм усе пояснювати, показувати, щоби вони врешті-решт засумнівалися в тому, що Росія нібито прийшла рятувати Україну", - каже Ганіч. 

Читайте також: Навіщо у Білорусі на кордоні з Україною ставлять "зуби дракона"

Без роботи й контрабанди

Війна Росії проти України змінила не лише людські взаємини, а й фінансове становище: у прикордонних села практично немає роботи. До того ж, поступово її стає дедалі менше. Нині у Великій Глуші скорочують працівників місцевого відділення "Укрпошти".

Також до вторгнення РФ чоловіки із прикордонних сіл часто-густо виїжджали на заробітки в сусідні країни. А тепер, коли кордони закриті й ретельно охороняються, виїхати на заробітки не можливо. Вичерпалось і ще одне джерело доходів, яким користувалось чимало місцевих жителів. Йдеться про контрабанду.

"Я носив і сигарети, і все, що попало, тому що треба було копійку зробити", - розповідає Степан Токарчук. За його словами, роботи ж, як і зараз, тоді не було. "Ми всі так робили, не я один. От, наприклад, треба заробити кошти, то ми збиралися й перевозили трохи сигарет, муки, цукру. Так і заробляли, щоби жити. Тобто тут багато людей займалося контрабандою, це ж прикордонна зона. Ви навіть не уявляєте, в яких масштабах тут була контрабанда. І одяг, і телефони. Все, що йшло в Білорусь, в Росію, все йшло ось сюди", - каже Токарчук. Нині ж усі контрабандні шляхи закриті.

Через брак коштів і роботи людям доводиться виїжджати із села. Тепер на заробітки за кордон їздять лише жінки, переважно на сезонні роботи до Польщі. Чоловіки також виїжджають задля праці, проте в межах України. Пенсіонери ж залишаються у селах. Комусь допомагають діти, хтось живе на голу пенсію, а хтось, як Степан Токарчук, розвиває власну справу. "Коли я працював шофером, то не займався пасікою, не було на те часу. А коли пішов на пенсію - відновив батькове ремесло. У мене пасіка, більш як 20 сімей", - розповідає пенсіонер. 

Читайте також: Село й техно: Як фанати рейву відбудовують Чернігівщину

"Боялися й перебоялися"

Про можливий наступ з боку Білорусі місцеві мешканці намагаються не думати. Села продовжують жити звичним життям: люди пораються на городах, хазяйнують біля хат і запасаються сіном для худоби на зиму. Фізично війну тут не відчувають, кажуть місцеві, тож і тікати від неї не збираються.

"Ми ніколи не втікали. Що буде - те буде! А куди? Далеко втечеш? Ні, ми не втікали. Мені цікаво жити тут. Мені здається, що свого села я ніколи не покину. Мене діти забирають, але я не хочу. Мені здається, що Невір - це моє серце", - розповідає жителька Ніна Герасимик. Її син зараз воює під Бахмутом. Він тричі був поранений, але щоразу після лікування повертався на фронт. Кожен новий день Герасимик розпочинає й завершує молитвою за українських захисників.

Моляться за військових і у Великій Глуші. Нині на фронті понад два десятки вихідців із села. Від початку вторгнення РФ четверо мешканців Великої Глуші загинули на війні. Їхні портрети встановили у будинку культури. Саме там кілька разів на тиждень збираються волонтери. Місцеві мешканці плетуть маскувальні сітки, роблять "кікімори", проводять благодійні ярмарки, печуть смаколики для українських воїнів, збирають лікарські трави й передають лікувальні сиропи на фронт. 

У селі кожен намагається бодай чимось допомогти військовим ЗСУ. Саме це, кажуть люди, і вселяє віру в перемогу. "На початку війни був страх, бо поряд же Білорусь. Але ми боялися й перебоялися. Ми тоді дійсно готувалися до можливого наступу. У нас встановили багато блокпостів, наші чоловіки патрулювали вулиці, ми збирали тривожні валізки. Загалом ми були готові до евакуації, якщо б щось почалося. Але згодом адаптувалися. Ми ніби звикли, що Збройні сили України нас захищають", - говорить Галина Ганіч. 

На останні заяви Олександра Лукашенка та Володимира Путіна про розміщення ядерної зброї на території Білорусі у прикордонних селах реагують без емоцій. Люди кажуть, що вже втомилися боятися та панікувати. Натомість знову збираються у будинку культури. Цього разу команда волонтерів працює над "кікіморою". Її замовили односельчани, які воюють на східному напрямку.