1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Життя в очікуванні депортації

За матеріалами кореспондентів7 вересня 2006 р.

В українській мові немає відповідника цьому німецькому слову. Термін Duldung визначає статус іноземців, яким відхилено в наданні політичного притулку, але яких не можуть вислати з країни через незадовільну гуманітарну ситуацію на батьківщині, наприклад, війну чи голод. У буквальному перекладі держава „терпить” їхню присутність.

https://p.dw.com/p/AO7G
Депортація іноземців у Мюнхені (архів).
Депортація іноземців у Мюнхені (архів).Фото: dpa

Скільки разів Ґйафер Селімі подавав заяву на право тимчасового перебування в Німеччині він уже не пам’ятає. У будь-якому разі багато:

„Інколи на один тиждень, інколи на один чи два місяці. По-різному буває. Не знаю скільки разів я подавав заяву”.

Уже понад шість років 39-річний ром живе з дружиною та трьома дітьми в Кельні. Вони - біженці з Косова. Про війну забути досі на можуть, а середній син, якому зараз 13 років, проходить курс лікування в психотерапевта. Вже кілька років він змушений вживати медикаменти проти депресії. Ніхто з родини Селімі не хоче говорити про війну, занадто свіжі ще спогади про скоєні там злочини. Ґйафер Селімі:

„Якби політична ситуація на моїй батьківщині була для меншин стабільною і я міг там вільно жити, я б з задоволення повернувся би. Але ж це не так. Як може родина жити в непевності? Як можна відправити назад до Косова циганську родину? Родину, яка там належить до меншини? На батьківщині в мене була фірма, на якій я шив білизну. Я не просто так приїхав до Німеччини. Моє майбутнє було там, у Косові. Там у мене був дім і все, що потребує родина. Але все це минуло”.

Зразково інтегрована родина

Тепер Ґйафер Селімі бачить своє майбутнє тільки в Німеччині. Він не втомлюється повторювати, що він не порушує закон, дотримується всіх норм і правил. Це стосується і його трьох дітей, які, як він каже, добре інтегрувалися в німецьке суспільство. Дочка, очевидно, наступного року піде в гімназію. Старший син іде на практику на автозаводі „Форд” у Кельні. Вдома батьки й діти спілкуються німецькою. Вони ще знають рідну мову, але на думку батька, не так добре, як йому хотілося б.

Доріс Кельш з кельнського центру гуманітарної організації „Карітас”, що надає допомогу жертвам тортур, добре знає родину Селімі. Подружня пара регулярно приходить до неї на консультації:

„Головна проблема, від якої потерпає ця родина, це невизначене майбутнє. Це стосується всіх родин, які знаходяться в схожій ситуації. Тобто вони постійно живуть у, так би мовити, підвішеному стані, не можуть планувати майбутнє. Ми про це постійно з ними говоримо. Щоразу йдеться про одне й те саме питання: подовжать візу чи депортують? Як можна отримати вид на постійне проживання в Німеччині, що для цього потрібно”.

Критики: іноземці – тягар для соціальної системи

Таких як Ґйафер Селімі у Німеччині майже 200 тисяч. Біженці з Того, косовські албанці чи сирійці роками живуть в очікуванні депортації. Чинне законодавство дозволяє надавати їм право на постійне проживання лише в окремих випадках. Політики визнають, що така ситуацію несправедлива, але рішення проблеми поки що не видно. Критики кажуть, що іноземці обтяжують соціальну систему Німеччини, бо отримують гроші на проживання та безкоштовне медичне обслуговування.

Доріс Кельш з кельнського центру „Карітас” не намагається бути нейтральною. Як і представники церков вона вимагає для таких як родина Селімі права на постійне проживання у ФРН:

„Саме люди, які не мають жодних докорів, не скоїли ніякого злочину, мають квартиру, вивчили німецьку мову, діти ходять до школи й мають пристойну успішність. І те що тепер через шість років їх можуть повернути назад, це, на мою думку, не по-людськи”.

Поки що родина Селімі має право на проживання в Німеччині ще на сім місяців. Що буде потім, не знає ніхто.